Внимание! В меню нашего интернет-портала появилась опция «Сетевизор». Если вы нажмете на эту кнопку, сможете смотреть в режиме онлайн программы четырех телеканалов – «NewsOne», «112-ый», «24», «ZIK». Не упускайте эту возможность!


 

Тимчасово невстановлені… Мабуть, кожен з нас…

Тимчасово невстановлені… Мабуть, кожен з нас…

Вот ведь ужас-то какой! Вот где – бездна человеческой подлости! Мы сталкиваемся с ней на каждом шагу, но усиленно притворяемся перед другими, а, главное, перед собой, что ничего страшного с нами не происходит, мол, жизнь есть жизнь, и с некоторыми мерзкими, гнусными ее сторонами приходится мириться. Тут, дескать, ничего не поделаешь. И всякий, кто корчит из себя  ангела во плоти, чистоплюйствует, торочит что-то о вечных и неизменных  ценностях, какой-то там нравственности или, чуть поменьше, морали; то и дело заводит шарманку о чести, совести, или, не дай боже, родине, которая, так сказать, в отличие от государства, у  каждого одна, на весь срок, который ему отмерян небом, -- просто лицемерит и только, и веры ему никакой.  А как же! Довольно прошерстить интернет, послушать с полчасика теленовости, чтобы пропало желание смотреть на себя в зеркало.

Если мы, черт возьми, избиратели, только что пережившие революцию, еще недавно переполненные надеждами на то, что настанет наконец нормальный, естественный порядок вещей, когда вор, как говаривал идеалист Жеглов, будет сидеть в тюрьме, а честный человек обретет всеобщее уважение и доверие; если мы с абсолютно необъяснимым терпением  ежедневно участвуем в отталкивающем фарсе, который перед нами разыгрывают ублюдки, проскользнувшие на чужой, неостывшей крови во власть, то грош нам цена в базарный день.

Если мы готовы и дальше с поистине инфернальным спокойствием созерцать сиротское одеяльце осатанелого ворюги Насирова, гнусную рожу скандального взяточника и понтяры Мосийчука, полномочного представителя форменной «скотиняки»; бэпэпэшную свору бездельников и прогульщиков, вместе с продажной шайкой из НФ и рейтингом в зоне отрицательных величин -- вообще, всё это антигосударственное зазеркалье, живущее не по законам и правилам, а по зверским понятиям какой-нибудь северной пересылки кроя конца совковых сороковых, нам больше нельзя называть  себя народом.

Если мы безропотно сносим известие о том, что недобитый харьковский авторитет, преступно поставленный во главе полиции, бросил свою личную, откормленную  за наши кровные армию против НАБУ, уличившего его шкодливого и жадного недоросля в грязной  коррупции на рюкзаках для АТО, а суд, вместо того, чтобы поселить байстрюка у параши, отпустил его домой «под личные обязательства» (как  множество других подонков, чья вина отпечатана крупными буквами прямо у них на лбах), --  нам давно место в психушке для безнадежных шизоидов.

И не нужно мне говорить, что это звучит  чересчур брутально, что мои слова будут восприняты оскорбительно. Не надо, потому что я не выделяю себя среди этого покорного, жалкого стада; не ссылаюсь на всевозможные, нажитые с возрастом болячки. Мне, как и всем вам, нет прощения – потому и пишу все это, ожидая, что рано или поздно, хорошо бы пораньше, мы выйдем из непонятного социального анабиоза и  фантасмагории, царящей в нашей разнесчастной Украине, все-таки, положим конец.

Нам надо спешить! Почему? Прочтите скорбный список, который от месяца к месяцу длится и длится на сайте www. gazeta.ua, и все вопросы отпадут за ненадобностью.  Мы тут месяцами сотрясаем воздух, денно и нощно, витийствуем, фарисействуем, слушаем болтунов, которые самозабвенно врут, рассчитывая очаровать нас, тупых и податливых, чтобы, в свою очередь, припасть к безразмерной державной кормушке, а там, на востоке страны, гибнут и гибнут лучшие  наши ребята. И на передовой, и даже, хоть это звучит совсем уж нелепо, дома, в тылу. Кто-то сходит с ума от пережитого, кого-то добивают равнодушие и прочие мерзости полуразложившегося общества, кого-то лишают жизни поощряемые нашим бардаком   «сепары». И всё меньше уверенности в том, что мы, потерявшие стыд, их и правда запомним. Всех. Поименно. И вот это – самое дикое и обидное.

Пам'ятаємо: імена усіх воїнів АТО, які загинули у жовтні

Нам відомо про смерть 37 бійців. 13 - бойові втрати. Інформація про деяких - неповна. Наймолодшому із загиблих воїнів було - 18, найстаршому - 56. 4 бійців Україна втратила 24 жовтня - найбільше за добу. 18 жовтня було найбільше обстрілів - 53. Найспокійнішими на фронті були 2, 5, 8, 14, 19, 20 жовтня. У ті дні обійшлося без поранень, за даними прес-штабу АТО. Найбільше бійців постраждали 24 жовтня - 8 за добу.

За даними зведень прес-центру штабу АТО, за жовтень 2017-го на Донбасі: загинули 11 бійців, 47 - отримали поранення. 647 разів російсько-окупаційні війська порушували режим тиші.

БОЙОВІ ВТРАТИ

1 жовтня

Сергій «Клема» КЛЕМЕШЕВ, 24 років, родом із села Красносілка Лиманського району Одеської області. Залишилися: батьки, брат, сестра, дружина та донька

 

Підірвався на міні поблизу Волновахи у селі Богданівка на Донеччині. Молодший сержант, сапер у 28-й бригаді.

Виріс у багатодітній сім'ї. Закінчив місцеву середню школу. Змалечку звик до роботи і ніколи не залишався осторонь справ місцевої громади, завжди приходив на допомогу, коли було потрібно. В училищі отримав спеціальність столяра-тесляра. Після строкової служби працював продавцем-консультантом, на шкіряному комбінаті та охоронцем на паркінгу. За словами односельців, хлопець був чуйний та відповідальний.

Батьки виховували його у дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до свого краю. Він, мобілізований, як доброволець у квітні 2014-го, 14 лютого 2017 р. підписав контракт на службу у ЗС України. Пройшов курси саперної справи у Центрі розмінування Кам'янеця-Подільського, де показав себе з найкращого боку. Швидко вчився, не робив помилок, добре засвоюючи теорію. Разом зі своєю бригадою приїхав на війну 10 червня 2017 року. У серпні Сергія нагородили медаллю «За оборону рідної держави».

16 жовтня

Микола «Вінні Пух» ЛАРІН, 25 років, родом із села Хрулі Лохвицького району Полтавської області. Залишилися: мати, дві неповнолітні сестри та старший брат

Загинув від кульового поранення в шию неподалік Авдіївки на Донеччині. Старший солдат розвідроти у 72-й бригаді. Хлопець долучився до лав ЗС України з початку бойових дій на сході. Служив у військовій частині на Полтавщині. У грудні 2016 року його прикомандирували до 72-ї бригади. «Веселий. Компанійська людина. Надійний бойовий товариш, - розповідають товариші про полеглого побратима на сторінці прес-служби бригади у Facebook. - Своїм оптимізмом, життєлюбством, вмінням прийти на виручку в найпотрібнішу мить 25-річний козак привертав до себе всіх, з ким його зводила доля на життєвому шляху та на бойових стежках». У січні 2017-го під Авдіївкою Микола відстояв кілька днів на відбитій у ворога позиції «Алмаз», яку згодом перейменували на «Орел». На честь полеглого тут 23-річного майора Андрія Кизило. «У школі учився Коля посередньо, чимось одним інтенсивно не захоплювався, - каже Костянтин, друг «Вінні Пуха». - Був працьовитим, любили його всі в селі. Правда, як пішов служити, майже ні з ким, крім рідних і сусідів, тут і не спілкувався. Бо увечері в п'ятницю приїхав, а в неділю вранці треба назад повертатися. До АТО, коли Коля служив спочатку в Києві при Генштабі, потім у 18-й бригаді під Полтавою, приїжджав на вихідні щомісяця. Я його забирав машиною із Заводського. Коля завжди накуповував сестрам солодощів. У зону бойових дій потрапив у грудні минулого року. Про війну не любив розповідати, не скаржився на те, як там погано. А от про службу свою - залюбки, і все смішне. Особливо кумедно, по-доброму кепкував зі своїх деяких армійських товаришів». У День захисника України, напередодні загибелі, Микола отримав від командира народну нагороду - медаль «За оборону Авдіївки». На місці загибелі Миколи Ларіна розвідники планують встановити пам'ятний знак для увічнення подвигу побратима, який віддав життя за Україну. Хруляни пропонують назвати ім'ям Миколи Ларіна вулицю Сульську, де він жив. За декілька годин до смерті, 16 жовтня, вранці, начальник штабу бригади вручив воїну Народну відзнаку за мужність і патріотизм, виявлені при захисті Батьківщини.

Андрій «Палич» БЕСПАЛОВ, 46 років, родом із селища Нове Кіровоградської області. Залишилися: батьки, сестра, цивільна дружина та 15-річний син від першого шлюбу

Підірвався на міні з «розтяжкою» неподалік селища Невельське Ясинуватського району Донеччини. Молодший лейтенант, заступник командира роти вогневої підтримки у 17-му батальйоні «Кіровоград» 57-ї бригади. Мобілізований як доброволець у серпні 2014-го. Андрій народився у Челябінську, в РФ. Виріс у родині військовослужбовця, 1986 сім'я переїхала до України, у Кропивницький. Тут закінчив Кіровоградський машинобудівний коледж за фахом «інженерна механіка та машинобудування». «Добро світилося в його очах. Добро, щирість та бажання допомогти всім людям, - написав волонтер Ян Осока. - Він просто по природі своїй не міг відмовити нікому, а коли одного разу до його батьків приїхав з Авдіївки син знайомих та віддав їм форму, то Андрій сказав, що ні в якому разі не буде її носити, а відвезе до своїх, бо є у нього боєць, якому вона у сто разів потрібніша». Побратими розповідають, що Андрій дуже добре знався на техніці, на зброї. Допомагав молодшим зорієнтуватися коли треба. Був грамотною людиною. Йому до душі була також спортивна риболовля, часто був суддею на таких змаганнях.

17 жовтня

Олександр "Механ" ОМЕЛЬЧУК, 27 років, родом із села Велика Боровиця Білогірського району Хмельницької області. Залишилися: батьки та сестра

Загинув унаслідок мінометного обстрілу неподалік селища Зайцеве Бахмутського району Донецької області. Солдат, механік-водій 2-го батальйону у 128-1 Закарпатській бригаді. Після школи закінчив Рівненський технічний коледж НУВГП за спеціальностями «слюсар контрольно-вимірювальних приборів і автоматизації» 3-го розряду та «технік-електромеханік». 14 жовтня 2011 року підписав контракт на службу у ЗСУ. В останню ротацію до зони АТО вирушив на початку літа 2017-го. «Сашко мав дуже добрий характер. Не в сенсі хорший, а саме дуже добрий. Чим міг, завжди допомагав. Велика людина з великим серцем», - розповідають друзі. Неконфліктний, спокійний, врівноважений. У Пісках, у нього з'явився домашній улюбленець - кіт, якого він кликав Льонькою, і з якого здував пилинки. Годував, грався, до якого прикіпів усією душею.

Микола "Рудік" РУДЕНКО, 33 роки, родом з Одеси, залишилися: дід, батьки, дружина та малолітня дитина

Підірвався на фугасі неподалік Павлополя Донецької області. Старший солдат, командир 1-го відділення розвідувального взводу 10-го батальйону у 59-й бригаді.

Навчався на факультеті кримінального права. До війни працював юристом. Цікавився баскетболом та зброєю. Контракт на службу у ЗСУ підписав 1 лютого 2017-го. «Зненацька... Йдуть ті, хто сяяв світлом доброти і чину. Рудіка часто можно було побачити з котами на руках. Усміхненим. Таким ти і лишився з тими, хто тебе знав. Про успіхи розвідників не дізнаються, поки вони живі. Але хай тепер всі знають, що сьогодні Україна втратила ще одного гідного сина», - написав у мережі Андрій Тап. «Ми з ним з першого дня, з «учебки», людина - мозок колективу, втрата нечувана, незамінювана, - каже командир взводу розвідки 59-ї бригади Іван Кавецький. - Він постійно згадував, для нього найбільшим прикладом був дід, він пишався дідом своїм». «Людина - кремінь, із м'яким та щирим серцем, він був завжди у гармонії зі світом. Обожнював діда, тому ми шанобливо називали свого командира – «Дєдушка Рудік», - розповідають товариші.

Михайло «Дід», «Борода» ЛУГОВИЙ, 53 роки, родом з Харкова. Залишилися: сестра, дружина та донька.

Загинув від кульового поранення поблизу Мар'їнки на Донеччині. Сержант, командир відділення кулеметного взводу у 92-й бригаді. Закінчив училище за фахом «слюсар літальних апаратів 4-го розряду». Працював водієм. Захоплювався риболовлею та полюванням. Спочатку служив за мобілізацією як доброволець. У серпні 2016-го підписав контракт до закінчення особливого періоду. У вересні 2017 Михайла перевели до 2-го батальйону, - кулеметником (ДШК). Хотів воювати на передовій. «Був світлою людиною, наймирніший сержант, і водночас, досвідчений воїн і справжній захисник України, - кажуть побратими. - Дуже енергійний, з міцною складовою характеру, не міг сидіти без діла. Постійно знаходив собі роботу. Мав кудись їхати, комусь допомагати». Своїм прикладом патріотизму привів до бригади зятя та племінника. У липні 2017-го Михайла нагородили орденом «За мужність і відвагу».

23 жовтня

Юрій КОЛЕСНИК, 23 роки, родом із міста Дубровиця Рівненської області. Залишися: батьки, двоє сестер і брат.

Підірвався на міні поблизу Богданівки Волноваського району Донецької області. Старший солдат, стрілець-зенітник механізованого батальйону 28-ї бригади. Пішов на службу за контрактом 15 жовтня 2013 року. Служив у 80-й аеромобільній бригаді. Забезпечував вивід військ з Іловайського котла. Потім вступив до Академії сухопутних військ у Львові, а згодом знову відправився на фронт у складі аеромобільної бригади, яка дислокується в Одеській області та виконував бойові завдання у Луганській та Донецькій областях. «Був щирим, відвертим, жвавим, веселим, справжнім, - розповів товариш Олександр Задорожній. - Він все хотів, щоб наше населення було свідоміше, патріотичніше, щоб українці обирали достойну владу». «Уся їхня сім'я така українська, патріотична, - кажуть у Дубровицькій райадміністрації. - Дід Юри в УПА воював. А він от у сучасній війні з тим же ворогом загинув». 29 листопада 2015 року юнака нагородили пам'ятним нагрудним знаком Міністерства оборони України «Захиснику України». 25-28 жовтня 2017 року у Дубровицькому районі оголосили Днями жалоби.

24 жовтня

Ілля СТЕЦУН, 19 років, родом із села Любомирівка Новоушицького району на Хмельниччині. Залишилися: батьки та молодша сестра.

Загинув поблизу Водяного Волноваського району Донецької області. Солдат, гранатометник 9-го батальйону «Вінниця» 59-ї бригади. У Михайлівському училищі вивчився на тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва. Вступив на військову службу за контрактом. «Боятися треба не смерті, а порожнього життя», - такими були його слова. Ілля став п'ятим воїном Новоушицького району, який загинув в АТО. Він прожив зовсім коротке, але свідоме життя чоловіка та патріота. Недолюбив, недокохав, не здійснив всіх мрій.

Уранці 24 жовтня на Світлодарській дузі на Донеччині підірвалися двоє воїнів 24-го батальйону «Айдар» 53-ї бригади Збройних сил України. «Зустрічає їх Небесна рота Айдару. Вони йдуть до Раю, бо у пеклі вони вже побували. Вічна слава і вічна пам'ять Героям України!» - написали в цей день на офіційній сторінці «Айдару» у Facebook.

Антон «Дейл» СІНЯГУБ, 24 роки, родом із Тарасівки Київської області. Залишилися батьки.

Молодший сержант. Від початку російської агресії на сході України займався волонтерством, допомагав батальйону «Київська Русь». Незабаром вступив до лав батальйону «Айдар». На Сході воював із кінця 2014-го. До війни жив у Києві. Там закінчив Політехнічний ліцей КПІ, пізніше - Університет економіки та права «КРОК». «Я пам'ятаю тебе у двох станах: коли твоя чарівна посмішка і дзвінкий заразний сміх заповнюють все навколо, і коли ти задумливий. Ти завжди вмів... Ні! Ти вмієш відчувати життя! Я знаю, що ти зовсім поруч. Я відчуваю це», - написала сестра «Дейла» Марина. «Для підрозділу це дуже важка втрата, - говорить командир роти розвідки «Айдару» Василь Сірант. - В розвідці один за всіх, і всі за мною. Ходять слід у слід, відчуття плеча дуже важливе. Енергійний, відповідальний був хлопець, ніколи не чув від нього: «Я не буду чи я не хочу». «Коли літом я приїхала в Айдар, він віддав мені власне місце, щоб спати, - каже журналістка Б'янка Залевська. - Він годинами грав у футбол і часто казав, що ніколи не зрозуміє «жіночoї логіки». А я тоді з посмішкою відповідала: «Зрозумієш, ти ще молодий і в тебе буде час, щоб це зрозуміти». 24 роки...Здавалося, що все життя попереду».

Ярослав «Фестиваль»,  «Яков»  БОНДАР, 30 років, родом із селища Літин Вінницької області. Залишилися: мати і старший брат. Мав кохану, з якою збирався побратися

Солдат, спочатку служив за мобілізацією. Після повернення додому вирішив підписати контракт. І 21 вересня 2017 року, на Другу Пречисту, поїхав на фронт. До війни він активно займався спортом. Після школи закінчив двомісячні курси у бюро з підготовки робочих кадрів ВАТ «Укртелеком» за фахом «електромонтер лінійних опор електрозв'язку та проводного мовлення». Тривалий час працював в Укртелекомі.«Ваш син загинув під Донецьком», - повідомили військові. «Під яким Донецьком, про що ви говорите, це не він, - відповіла із здивуванням мати. - Ярослав служить у частині, а не в АТО». «Мати розповідала мені, що Ярослава, ніби магнітом, туди притягувало, - каже друг воїна. - Кожен день, поки був дома, говорив по телефону з хлопцями з АТО. А як показували по телебаченню новини з району бойових дій, то від екрана не можна було відірвати. В Інтернеті сидів, вичитував інформацію про те, що робиться на Сході. Мабуть, Ярослав сказав мамі й братові неправду. Мабуть, запевнив їх, що йде служити в частину, а не на Донбас. Потім весь час по телефону говорив, що він не там, де стріляють. Тепер його мама каже, що серцем відчувала, що він насправді не там, де каже. Але ж вірила, бо Ярослав ніколи не обманював її. Тому для неї і для брата це повідомленням було несподіваним. Спочатку думали, що військові помилилися… Бондар мав таку посмішку, що вона робила його таким, сказати б, милим створінням. Він - особливий, готовий був допомагати кожному. Такої щирої душі був цей хлопець».

Валерій САМОФАЛ, 48 років, родом із села Леб'яже Чугуївського району Харківської області. Залишилися:  батько, дружина та двоє дорослих синів

Загинув від кулі снапейра неподалік Мар'їнки Донецької області. Старший солдат, водій у 2-му батальйоні 92-ї бригади. Відслуживши за мобілізацією,15 квітня 2016 року підписав контракт на службу у ЗС України. Перед тим, як перейти до батальйону, Валерій працював водієм у медроті. На його рахунку більше 20 екстремальних виїздів, де він витягав поранених з-під обстрілів. «Справжня, дуже патріотична людина, ваш односелець, наш військовослужбовець, - говорив командир. - Завжди був на позитиві, веселий. Незвичайна людина». До виходу з позиції Валерію залишався один тиждень. У рідному Леб'яжому мають наміри увіковічити пам'ять Валерія Самофала меморіальною дошкою на шкільній будівлі і назвати його іменем одну з вулиць селища.

28 жовтня

Олександр ЖУКОВ, 31 рік, родом із села Мала Білозерка Васильківського району Запорізької області. Залишилися: мати і донька

Загинув унаслідок вогнепального поранення у промзоні Авдіївки на Донеччині. Військовослужбовець 25-ї десантної бригади. Працював на Запорізькому залізорудному комбінаті складальником потягів. Після служби за мобілізацією у липні 2016 року підписав контракт зі ЗС України, служив механіком-водієм в/ч 3036 (16-й полк НГУ). У серпні 2017 перейшов на контрактну службу у 25-ту десантну бригаду, з жовтня обороняв Авдіївку. Десантники з 25-ки заступили на оборону міста після виходу на ротацію 72-ї бригади.

Десант не помира. Він йде у Небо, / щоб там продовжити останній бій. / І жоден з них не взяв іудину монету, / Але ж від того в нас не менший в серці біль... / Берет небесний, тільник та відвага, / Ніхто, крім нас - такий дано наказ. / І кожен, хто летить у небо птахом, / Найкращий з нас, найкращий з нас... / Велике серце, гарне, незрадливе, / Десант - то доля й краща в світі честь, / За ВДВ, за Україну - це важливо, / Вогонь на себе - ось десантний тест. / Десант не помира. Він йде у Небо,/ щоб там продовжити останній бій. / І ворог проти них уже беззубий, / Герой не вмер, він у строю. Живий...

Сергій Братчук ©.

31 жовтня

Гіоргі "Гюрза Два" САРАЛІДЗЕ, родом з Тбілісі. Залишилися: дружина та син

Загинув унаслідок обстрілу з великокаліберного кулемету і стрілецької зброї поблизу Опитного Ясинуватського району, неподалік Донецького аеропорту. Командир розвідроти у 92-й бригаді. Полковник грузинської армії. У лавах грузинської армії захищав територіальну цілісність Грузії під час російсько-грузинської війни 2008 року, в Абхазії та Південній Осетії. Доброволець, ветеран полку спецпризначення «Азов». Мав чотири поранення. Потім вступив на контрактну службу до ЗС України. Він - справжній воїн двох країн: Грузії та України. «У азовців немає різниці якої ти нації: грузин, українець, росіянин, словак чи хто. Немає різниці. Є таке захворювання «Вірус азовець». Негромадяни України - кращі люди України», - казав Георгій у документальному фільмі Руслана Ганущака «Брат за Брата».

"Гюрза-2" про свій перший військовий досвід

НЕБОЙОВІ ВТРАТИ

3 жовтня

Володимир КУЛЬЧИЦЬКИЙ, 47 років, родом із села Воля-Добростанська Яворівського району Львівської області.

Помер від гострої серцево-судинної недостатності на Рівненському полігоні. Служив за контрактом у 24-й бригаді імені короля Данила.

6 жовтня

Владислав СИВАШОВ, 18 років, родом із села Орепи Новоград-Волинського району Житомирської області. Залишилися: сиротами молодші брат і сестра. Загинув в зоні АТО через необережне поводження зі зброєю. Служив у 28-й бригаді. Вступив на військову службу за контрактом у січні 2017-го. В АТО відправився за власним бажанням.

Сергій ЦИРУЛЬНІКОВ, 28 років, родом із села Великі Млинівці Кременецького району Тернопільської області. Залишилися: мати, брат, дружина та 5-річний син. Загинув у результаті ДТП. Демобілізований учасник АТО.

7 жовтня

В'ячеслав ЖАЛКО, 31 рік, з міста Сарни Рівненської області. Загинув під час сутички: його викинули з вікна четвертого поверху. Убивць затримали, триває розслідування. Служив у 54-й бригаді.

Андрій ГОЛЕЦЬ, 53 роки, родом із Славути Хмельницької області. Залишилися батьки. Загинув у селі Сотенне Луганської області. Обставини смерті не уточнені. Капітан, начальник зв'язку батальйону у 14-й бригаді. Служив за контрактом з 5 жовтня 2016-го.

8 жовтня

Вадим ДМИТРЕНКО, 23 роки, роодом з села Рудня-Іванівська Ємільчинського району Житомирської області. Залишилися: батьки і старший брат. Загинув у Донецькій області. Обставини смерті поки що невідомі. Триває слідство. Служив у 1-му батальйоні оперативного призначення Нацгвардії України.

9 жовтня

Олександр ЛИХОДІД, 35 років, родом із села Велика Білозерка Запорізької області. Залишилися: мати, дружина та двоє дітей.  Загинув від вибуху гранати у власній квартирі. Учасник АТО. Воював у лавах ДУК ПС, пізніше - в Нацгвардії.

Ростислав ЧАЙКІН, 37 років, родом із села Топило Знам'янського району Кіровоградської області. Залишилися: дружина та троє дітей. Загинув під колесами потяга. Демобілізований учасник АТО.

13 жовтня

Віталій «Вітус» КНЯЖЕСЬКИЙ, 37 років, родом із міста Ізюм Харківської області. Залишилися: дружина та донька. «Вітуса» знайшли у лісі поблизу Харкова. Триває слідство. З 2014 року воював у лавах добровольців батальйону «Азов». Був одним зі старшин першого складу батальйону, визволяв Маріуполь. Після повернення з фронту займався волонтерством.

Юрій ГОЛОВЧЕНКО, 39 років, родом із села Пнів Надвірнянського району Івано-Франківської області Підписав контракт на службу у ЗСУ 15 червня 2017 року. Залишилися мати, дружина та син.

14 жовтня

Ігор КУЗЬ, 31 рік, родом зі Львова. Залишилася мати. Помер від пневмонії. Демобілізований учасник АТО, військовослужбовець 24-ї бригади імені короля Данила. Служив за мобілізацією, брав участь у звільненні Слов'янська, боях за Луганськ.

15 жовтня

Євген «Фізрук» АДЖІ, 36 років, родом із Маріуполя Донецької області.  Помер уві сні від інсульту. Учасник АТО, боєць добровольчого батальйону ОУН. Воював у Пісках.

Леонід ДМИТРУК, 48 років, родом з міста Липовець Вінницької області. Залишилися брат та донька. Помер унаслідок хвороби серця. Демобілізований учасник АТО. Сапер. «Льоня зі школи був гарним спортсменом. Після школи вивчився у Барському автодорожньому технікумі. Працював у районній автоколоні, - пригадує молодший брат Леоніда Олександр. - Він у нас, мабуть, був чи не першою людиною, яка досконало знала комп'ютер. Бо це було ще при Союзі! Робив на цегельному заводі, а коли вдарила криза, то заробляв на життя ремонтами. Прийшла війна, Льоня отримав повістку і пішов. Служив у саперній частині Кам'янця-Подільського. На війні був рік. Коли повернувся, шукав роботу, але не міг знайти. Тож стояв на обліку на біржі праці. Вже повернувшись додому, сильно переживав. Війна жорстоко опалила його душу та серце. Та й, врешті, спалила».

16 жовтня

Леонід ДМИТРУК, 48 років, родом із міста Липовець Вінницької області. Залишилася донька. Помер від інфаркту. Демобілізований учасник АТО, військовослужбовець 143-го центру розмінування.

17 жовтня

Юрій МАРТИНЕНКО, 30 років, родом із міста Сквира Київської області. Загинув у зоні АТО на Луганщині. Обставити смерті не уточнені. Військовослужбовець 1129-го Білоцерківського зенітного ракетного полку. Вступив на військову службу за контрактом 16 жовтня 2016 року.

18 жовтня

Олександр ДУБЕЛЬ, родом із села Хорлупи Ківерцівського району Волині. Залишилася мати. Помер у лікарні від отриманих важких травм в результаті побиття (три місяці перебував у реанімації та не приходив до свідомості). Триває слідство. Демобілізований учасник АТО.

20 жовтня

Сергій КРИВОКОНЬ, 28 років, родом із міста Олександрія Кіровоградської області. Залишилися: батьки. Скоїв самогубство у військовій частині Миколаєва, де був на ротації. Молодший лейтенант у 36-й бригаді морської піхоти.

Віталій КУКІЛЬ, 34 років, родом  із міста Монастириська Тернопільської області. Залишилася: мати. Обставини смерті невідомі. Служив у 44-й бригаді. На початку жовтня 2017 повернувся з бригадою із зони АТО на ротацію.

21 жовтня

Володимир РИБАЙ, 32 років, родом із Червонограда Львівської області. Залишилися: батьки і сестра. Помер від хвороби підшлункової. Демобілізований учасник АТО, старший стрілець 3-го батальйону "Воля" 24-ї бригади імені короля Данила. Воював у Луганському аеропорту, Лутугіному, Георгіївці.

Руслан ЯЦЮК, 35 років, родом із Броварів Київської області. Залишилися батьки. Вбитий невстановленою особою (9 ножових поранень). Відкрили кримінальне провадження за статтею «умисне вбивство". Ветеран АТО, командир взводу зв'язку 11-го батальйону «Київська Русь". Пройшов бої за Дебальцеве та в районі ДАП. Після повернення з війни очолив ГО «Броварське об'єднання ветеранів АТО «Рідний край».

22 жовтня

Святослав ЧЕРНИШ, 33 роки, родом із міста Кагарлик Київської області. Залишилися мати, дружина та син. На Святослава з його братом напали невідомі, від ножових поранень він помер одразу. Триває слідство. Ветеран АТО.

28 жовтня

Володимир РІЗНИЧЕНКО, 40 років, родом із міста Енергодар Запорізької області. Залишилися: дружина, двоє синів і трирічна дочка. Скоїв самогубство. Демобілізований учасник АТО.

30 жовтня

Аміна ОКУЄВА, 34 роки, родом з Одеси. Залишилися чоловік та син. Розстріляна у власному авто неподалік Києва, у селищі Глеваха Васильківського району. Відкрили кримінальне провадження за статтею «умисне вбивство». Лейтенант, військовослужбовець ЗС України. Воювала в АТО у складі батальйону «Київ-1».

Також у жовтні унаслідок хвороби помер 56-річний Віктор ЦИМБАЛ з Черкас. Демобілізований учасник АТО. Під час служби отримав поранення та контузію. Повернувшись додому після демобілізації, тривалий час лікувався.

 

 

Добавьте новый комментарий