Внимание! В меню нашего интернет-портала появилась опция «Сетевизор». Если вы нажмете на эту кнопку, сможете смотреть в режиме онлайн программы четырех телеканалов – «NewsOne», «112-ый», «24», «ZIK». Не упускайте эту возможность!


 

Она сама себе пророк!

Она сама себе пророк!

Кто-нибудь из доморощенных наших оракулов при виде открытого письма Надежды Савченко, обращенного из эсбэушного застенка, где ее противозаконно содержат, к соотечественникам,   обязательно  найдет здесь классику жанра. Дескать, кто только из революционеров, ниспровергателей неправедных политических режимов, ни сочинял «энциклик», мотивирующих свое отчаянное поведение вопреки провокационным трактовкам продажных провластных СМИ. И я, при самом насмешливом отношении к суетливым заключениям наших «толкователей снов», на сей раз вынужден признать их правоту. Слишком уж пошлой и подлой была предательская акция СБУ, Генпрокуратуры  и Верховной Рады, которые   общими усилиями  усадили за решетку единственного нардепа, который, как жена Цезаря, добрых два года оставался, в отличие от своих кидал-коллег, вне всяких подозрений.

О том, что произошло с Надеждой Савченко, уже говорено-переговорено. Однако то обстоятельство, что постепенно ее арест по идиотскому подозрению в подготовке теракта, заслонили другие события, и о ней, упрямо голодающей из чувства протеста уже более двух десятков дней, вспоминают все реже и реже, заставило ее взяться за сочинение письма в духе высоко личностной, исповедальной публицистики. Когда по естественным причинам была отложена попытка подтвердить свою правоту с помощью «детектора лжи», Н.Савченко приняла единственно верное решение прекратить голодовку и объясниться с украинцами, которым продолжают усиленно внушать, что в ее лице они имеют дело с потенциальным преступником.

Бросая ретроспективный взгляд на собственное военное прошлое, российскую судебную эпопею, cвое пребывание в числе действующих политиков, Надежда предлагает украинцам историю формирования ментальности человека, отрешившегося от прагматических устремлений ради достижения высокого нравственного результата. Глубоко презирая грязное политиканство местного истеблишмента, подвергая жесточайшей критике его цели и образ действий, Н.Савченко приходит к выводу о необходимости смены в Украине политической системы, без чего у страны не может быть достойного будущего.

Самое любопытное состоит здесь в том, что она, будучи предельно искренней и откровенной, подробно излагает, как и почему отважилась на нарочитую политическую провокацию, которая должна была, по определению, поставить киевский политикум в ситуацию саморазоблачения. Именно этот блестяще задуманный план, как ни странно, вызвал столь мощную панику в среде незадачливых коллег Н. Савченко, что они, ничтоже сумняшеся, «сдали ее» охранке.

Текст, написанный Надеждой в тюремной камере, дает отчетливое представление о ее психологии. При этом не пытается представить себя в наилучшем свете, и это вызывает к ней величайшее уважение. Она понимает, что совершала какие-то промахи, где-то была не точна и говорит об этом без обиняков. Единственное, что вызывает ее опасения: не поверила ли она в украинцев больше, чем они в нее? Благородные сомнения. Импульс для дальнейших действий. Повод для продолжения борьбы. Впрочем, читайте  послание Н.Савченко сами. И  думайте.

«Українці, прочитала сьогодні статтю про себе під назвою «Крепкий запах гранат» і надихнулась на ще одну відверту розмову з вами, з тими, хто хоче чути, не лінується мислити і завжди між сумнівами шукає істину.

Всі ми захоплюємся українськими національними героями, такими, як Олекса Довбуш, котрий грабував багатих роздавав їх добро бідним. Такими, як Степан Бандера, котрий виступив в боротьбі проти радянської влади і німецько-фашистської окупації за вільне майбутнє України. Такими, як Василь Стус і тисячі наших дисидентів, які боролися з тоталітарним режимом і системою. Ми захоплюємось їх подвигами, мужністю, але мало хто з нас готовий стати ними і пройти їх нелегкий шлях… Мало серед нас героїв з такою самопожертвою, бо справжніх героїв багато не буває. Для цього потрібен певний «буйний» та незламний психотип людини.

Читаючи певну аналітику про крайні події мого життя, я бачу, що дехто приходить до думки, що це такий початок президентської кампанії, нестандартний, дикий але оригінальний. Знаєте, українці, я напевно і сама здивуюся, якщо мій життєвий шлях з усіма перешкодами на ньому колись виведе до президентства. «Шляхи Господні незвідані…»

Але зараз хочу вам розповісти, чому все так вийшло на даний момент і з чого все зародилося. Бунтарем і борцем проти системи я була завжди, це в мене в природі. Я, моя сестра, моя мати, а також мій батько були учасниками всіх повстань і майданів проти всіх влад за часів незалежної України. Але тільки під час крайнього майдану 2013-2014 рр. я почала спостерігати і усвідомлювати, які ми, українці, в природному своєму розвитку. Я бачила як самоорганізовується і закручується життя в стихійному потоці майдану. Як люди природно обирають адміністративний устрій і самоорганізовуються, з якою неймовірною швидкістю облаштовують собі комфорт в побуті, не лінуючись будувати, знаходити та пристосовувати всі підручні матеріали; як швидко відновлюють все, що було зруйновано під час зачисток силовиками, як, маючи хоч клапоть землі на клумбі, відразу обробляють її і висаджують імпровізований город з грядками моркви, буряків, цибулі та зелені… Ось, що таке українці! Це неймовірно працьовитий, самоорганізований, самодисциплінований, волелюбний, щедрий, щирий народ.

А ще під час майданів українці починають відчувати себе нацією. І це дає більше довіри один до одного і менше зрадливості, більше доброти, відзивчивості, а ще це загартовує дух і сміливість та хоробрість кожного, додає їх до спільної незалежності нації! На Майдані я зрозуміла, що народ з такими завдатки сили, розуму та кмітливості приречений жити багато, гідно і щасливо. То чому ж цього не відбувається? Якщо ми, українці, такі розумні, то хто ж завжди умудряється пошити нас в дурні?   Виявилося, що система…

Система – це не просто коаліція і опозиція, які шляхом революцій та державних переворотів змінюють одне одного при владі, а правила гри, які дозволяють їм те робити і які вони завжди посилюють і підкріплюють законами, кожного разу дориваючись до влади, щоб, не дай боже, не втратити систему, що дозволяє їм так добре жити на горбу в українців!

То якою ж тоді повинна бути система, щоб дозволила природній розвиток людини і дала можливість добре жити тим, що не при владі, а не тільки  тримаючим владу? Відповідь на це питання я шукала два довгих роки війни, полону і ув’язнення. На війні відповіді на ці питання не було, бо війна відкриває зовсім інший бік людини, але про це колись наступного разу…

У в’язницях Росії я вивчала росіян. Я вперше зустріла їх як народ і хотіла зрозуміти в чому між нами різниця, а вона таки є. Ми, українці, не живемо без волі, вони, росіяни, не виживають без рабства. В цьому наша сила над ними – ми самодостатні!

Вже перед виходом з російської в’язниці я знала, яка система для життя потрібна нам, українцям. Але повернувшись в Україну і потрапивши в українську політику зі своїми свіжими і новими ідеями, я швидко зрозуміла, що вони не потрібні і не будуть реалізовані в жодній із політичних партій, бо всіх їх влаштовує стара система. Тому дуже швидко українська політика стала для мене ворожим середовищем, а я для них -- інородним небезпечним елементом…

Два наступних роки я не могла донести до українців свої ідеї, оскільки проти мене була створена потужна медійна кампанія на оббріхування і очорнення. Всі мої слова вміло перекручувалися, а на мене намагалися навісити клеймо «агента кремля». В мене не було ні грошей, ні медійних ресурсів, щоб захищатися від цієї брехні та спростовувати брехливі нападки на мене.

Я поділилася своїми ідеями зі своїм близьким колом друзів та своєю невеликою командою. Разом ми розписали «Концепцію зміни політичної системи в Україні» та почали вести просвітницьку роботу по Україні в доступний нам за часом та по фінансах спосіб – об’їжджали міста і містечка України та спілкувалися з людьми на зустрічах.

Не зустрівши підтримки зміни політичної системи серед українського політичного істеблішменту, ми звернулися за оцінкою даної ідеї до наших західних партнерів, зокрема до фонду «Сороса», і почули, що вона не має аналогів у світі, бо розрахована на високу свідомість людей і не передбачає більше існування політичних партій, а це може бути як добре, так і погано, оскільки ніхто не може передбачити ризики. Після зустрічі з фондом «Сороса» я зрозуміла, що мої ідеї, напрацювання нашої команди, тобто реальна зміна політичної системи України, не потрібні не тільки українським політикам, а і світовим. Тому що цей новий реальний механізм народовладдя, найвищої форми демократії є випереджаючим час, як колись науково-технічний прогрес, дасть незворотні коливання і новий щабель розвитку не тільки Україні, а і всьому світовому суспільству, а це поки що не входить в плани політиків старого загартовування… І тоді я зрозуміла, що для вільного, заможного щасливого життя ані в Україні, ані у світі союзників немає..

Два  роки, проведених в політиці, я була в пошуку шляхів виходу України із даної політичної кризи, яка не давала і не дає нам змоги розірвати коло корумпованої системи влади, що душить кожну людину. Наша команда зареєструвала і почала розбудовувати політичну партію «Громадсько-політична платформа Надії Савченко» (скорочено ГПП НС), бо на даний час за теперішнім законодавством України політична партія – це єдиний механізм легітимної політичної боротьби і єдиний суб’єкт виборчого права.

Але чим довше я знаходилася в українській політиці, тим більше розуміла, що чесна політична боротьба в Україні без великих нечесних грошей неможлива!... Неможливо обіграти карточного афериста з його колодою за його правилами гри.

Спостерігаючи за всією абсурдністю і комічністю, несерйозністю, малою ефективністю і непрофесійністю української політики, в яку її перетворили дешеві брехливі політикани, що потрапили у парламент крайнього скликання, я почала розуміти: треба будити людей від того дурману, який вони напустили українцям в очі; осквернили, одягаючи на себе вишиванки; закричали до відрази, такі святі для нас слова, як «патріот» та «Слава Україні!»; спаплюжили військову форму, одягаючи її в Верховну Раду з приводу і без, носячи її як шмаровози, розцяцьковану орденами. Все це чотири  роки війни, де тисячами гинуть люди,  подається українцям з Банкової, Кабміну та Верховної Ради як великий патріотизм української влади, а всі, хто так не вважають, -- «агенти кремля» і Медведчука; всім їм -- «Ганьба! Зрада! Геть!» Розбудити людей в такій ситуації можна тільки не стандартними методами і «шоковою терапією».

Тому я почала діяти досить гостро, правдиво, нестандартно і досить ризиковано для себе -- почала поступово нав’язувати системі влади свої правила гри, створюючи своїми діями, які виходили за межі звичного, інформаційні приводи, на які влада України і, навіть, світ не могли не реагувати. В основному це стосувалося боротьби за звільнення українських полонених і політв’язнів.

Своїми неформатним діями, як політик і як людина, я показувала світовій спільноті -- якщо все упирається в глухий політичний і геополітичний кут, то завжди є альтернативні шляхи. Мої, час від часу, вибухові дії змушували процес обміну рухатися в єдино можливому правильному в даних умовах  напрямку. Нехай мало хто цей шлях розуміє, але я, як ніхто, маю право стверджувати, що він вірний, бо  пройшла його сама…

За рік до чергових виборів українська політика перетворилася на пекло. Конструктивна робота у Верховній Раді і комітетах, якої і до того було мало, закінчилася повністю! Всі політики зайнялися передвиборчою гонкою, трибуну захлиснув популізм і відверта брехня для вух виборців, а в цей час «під шумок» все більше і більше почали приймати злочинні закони, вінцем яких буде крах України із проведенням земельної реформи.

Я заздалегідь розуміла, що так буде і все шукала, як зупинити злочини влади у Верховній раді, щоб не закликати людей мерзнути і лити свою кров на Майданах.

Вихід знайшовся. Якщо політик не ризикує власним народом, то повинен ризикувати собою… Ось я і розпочала  «політичну провокацію» із сюрреалізму і абсурду на противагу тому брєду, який діюча влада вже створила в Україні.

От звідки і «крепкий запах гранат» після мого ув’язнення, а я б сказала, що це швидше стійкий запах який залишився у Верховній Раді після того, як вона «всралася»…

В черговий раз в своєму житті я дуже сильно ризикнула, а хто сильно ризикує, той і сильно страждає…

Але ризикувала я заради України, і мені є на кого рівнятися. Я хочу бути таким героєм, як Олекса Довбуш, Степан Бандера, Василь Стус. В чому була суть «політичної провокації», ви, українці, та й весь світ ще будете спостерігати в судах, де я буду доводити, що ця влада з Майдану така сама злочинна, як і та влада, яку Майданом ми погнали; що генеральний прокурор Луценко звинувачує мене в тих злочинах, яких я не скоїла, але які скоїв він сам, і та банда, що при владі разом з ним, ще за часів Майдана… І ще багато  правди проллється про малодухість і зрадливість людської натури і про тих, хто може гідно триматися «на сповіді і  допиті» (на війні, в полоні і у суді)… Я завжди буду доводити, що українці мають право на збройне повстання. Звичайно ж, мені доведеться пройти шлях страждань ще раз. Дуже часто я є сама собі пророком. Повернувшись, ще в аеропорту Бориспіль, я сказала: «Не даруйте мені квіти, бо завтра ви будете кидати в мене каміння». Я також сказала: «Вирвавшись з російських в’язниць, не вважаю за факт, що ви не посадите мене в українські»… Все так і вийшло. Я знову проходжу той самий шлях знущання тоталітарної системи над людиною, знову голодую, тепер в знак протесту проти злочинної української влади.

Я не знаю, коли і як закінчиться моє життя. Я розумію, що буду мало зрозуміла світовими політиками, оскільки наша влада причепила мені статтю «тероризм», яка так лякає західний світ. Я розумію, що продажні брехливі ЗМІ не дадуть українцям чути правду про мене. Але розуміючи все це, я все одно завжди буду, не вагаючись,  ризикувати заради того, щоб Україна вижила і жила! Бо Україна понад усе! І єдине, чого я боюсь, українці, що я повірила у вас більше, ніж ви в мене…

І в підсумок всьому вищесказаному. Мене часто називають молодим, незрілим, неосвіченим політиком. Я маю одну вищу освіту – військову. А скільки людині треба мати освіт, щоб вважатися освіченою? Потрібно купити декілька дипломів, як Гройсман? Чи купити плагіат докторської дисертації, як Янукович чи Яценюк?

Я думаю, що при нашій нинішній корумпованій системі диплом про вищу освіту зовсім ролі не грає. Головне, щоб у людини був гострий розум і здатність всьому швидко навчатися, а цього мені точно не бракує! Отож, як кажуть, життя навчить!

Дехто, навпаки, вважає мене не такою простакуватою, і в кожній моїй дії бачить хитрість і холодний розрахунок. Мій арешт в Україні, наприклад, називають початком президентської кампанії. Не раджу вам цього робити. Ви помиляєтесь. Я дійсно є прямішою і правдивішою, ніж будь хто може собі уявити. І дуже часто я дію, просто миттєво реагуючи на ситуацію. Саме в цьому і є моя непередбачуваність. А може, сила в тому, що правда завжди гостро ріже брехню! Тому влада завжди буде мене боятися за мої слова.

Отож, на даний момент маємо: в Росії мене судили за те, що я українка. В Україні судять за мрію українців!...

На даний час я залишаюсь я у в’язниці. А верховна Рада -- обісраною.

І чим би не закінчилася ця історія, думаю, українці мені не подарують одного: що я все ж таки «не підірвала гранату» у Верховній Раді і обманула їх очікування і надії…

 

З Україною в серці і з любов’ю до українців

Надія Савченко

06.04.2018р.