Внимание! В меню нашего интернет-портала появилась опция «Сетевизор». Если вы нажмете на эту кнопку, сможете смотреть в режиме онлайн программы четырех телеканалов – «NewsOne», «112-ый», «24», «ZIK». Не упускайте эту возможность!

Нам нужна «буря» - на Донбассе

Нам нужна «буря» - на Донбассе

Перед вами - весьма поучительный материал. Речь в статье, опубликованной на сайте www.radiosvoboda.org, ведется об одном из уроков истории, преподнесенном человечеству на территории этнически пестрой Югославии, разодранной внутренними противоречиями и внешними усилиями политиканов-доброхотов на части, которые, в конечном счете, оказались вполне дееспособными, независимыми маленькими странами. Но поучителен этот урок для нас вовсе не потому. Дело тут в другом.

Украина никогда не была столь внутренне неравновесной по сугубо этническому признаку, как Югославия. У нас, скорее, наблюдались ментальные разногласия. Памятуя об этом, нельзя не вспомнить с уважением и теплом мудрого Вячеслава Черновола, который до того, как, его убоявшись нарастающей популярности бывшего диссидента, нагло и подло «грохнули» на загородной трассе, в элементарном, пошлом ДТП, сулил Украине административно-политическое деление на Земли, на германский манер.

Представляете, как было бы замечательно, когда б вместо идеи насильственной, в известном смысле, соборности (правда, сегодня от этого пока никуда не денешься), мы отстояли бы Черноволовское понимание перспектив страны! Дабы сегодня кто-либо не усмотрел в сказанном мною преступного призыва к федерализации страны, замечу следующее. Понимание внутреннего устройства государства, присущее организаторам и апологетам первого Народного Руха Украины, которые кожей чувствовали, насколько гармоничным и толерантным по отношению друг к другу может быть разумное, гармоничное единство противоположностей, было и остается обратным тому, что, рассуждая о тех же материях, имеют в виду нынешние сепаратисты, включая оппоблок ВР, полностью состоящий из бывших «рыгов». Для них федерализация – спусковой крючок раскола, растаскивания Украины по этнополитической коммуналке, где самая большая комната – русскоговорящий анклав Донбасса.   Ощутимое различие, не правда ли?

Так вот, поучительный урок был преподнесен нам одним из актов растянувшейся на много лет югославской кампании – почти мгновенным освобождением Хорватией своей оккупированной сербами территории. Происходившее там до того, как в течение считанных дней марионеточная Сербская Краина прекратила свое существование, очень напоминает ситуацию в нашем ОРДЛО (термин Минских соглашений).

У каждого из участников спекулятивного процесса захвата и обороны злосчастных территорий, на которых люди живут в обстановке прифронтовой полосы, во всем нуждаясь, не видя просвета, испытывая разочарование и в тех, и в других; у каждого из примазавшихся к конфликту международного класса жуликов – свой взгляд на то, как и когда все это может закончиться. Каждый по-своему трактует соглашения, которые, при всей их юридической несостоятельности, являются единственным документом, как-то регламентирующим ход событий.

Одни настаивают на выборах под дулами автоматов, тотальной амнистии военных преступников, превращения оккупационной зоны в навсегда запрограммированный источник дестабилизации положения в регионе; другие готовы о чем-то говорить лишь на условиях отвода с захваченной территории всех видов вооружений, вывода российских войск и возвращения украинского контроля над «продырявленным» участком границы. При этом все, без стеснения, лукавят, не исключая ОБСЕ, чьи наблюдатели часто напоминают, простите за сравнение на грани фола, сотрудников ФСБ. А многочисленные эксперты распространяют по белу свету всяческие «страшилки». Последняя принадлежит военному обозревателю Жданову (назначьте обозревателем себя и вы!), который предвидит, что новая   эрэфовская тактика будет состоять в массированными обстрелами мирных районов, неизбежно сопряженными с гибелью ни в чем не повинных людей.

Примерно то же самое творилось в Хорватии до той минуты, когда было принято окончательное решение перестать дипломатничать, напомнить миру о том, что всякая война есть война, и забыть о каком-то общепринятом политесе раз и навсегда. Там, конечно, все было очень непросто. Много непоправимого натворили, наседая друг на друга, и сербы, и хорваты. Чего стоили только этнические чистки и преступления фашистов-усташей!  

Но я сейчас – о другом. О том, что пора перестать прятать голову под крыло. Пора забыть о дипломатии, если она не приносит никакого успеха. Нужно не размышлять о том, не отдать ли банде свою землю, а очистить ее в течение нескольких дней. Вмешается Россия? Пусть. Возможно, это и будет тем самым стечением обстоятельств, которое заставит сонную Европу окончательно понять, с кем и чем она имеет дело. И, может быть, именно тогда наступит долгожданный перелом.

Хорватія повернула свої території за три дні

Подпись: Військовий парад на День перемоги і подяки вітчизні з нагоди двадцятої річниці операції «Буря». Загреб, 4 серпня 2015 року

Загреб-Варшава – Як Хорватії вдалося повернути майже третину своєї території, де понад чотири роки існувала сепаратистська «Республіка Сербська країна»? Що сталося з населенням цієї самопроголошеної «республіки» після введення на її територію хорватської армії і коли насправді закінчилася війна на хорватській землі? На ці та інші запитання Радіо Свобода відповів політик і вчений Мірослав Туджман, син першого президента незалежної Хорватії Франя Туджмана. У 1990-і роки, коли в Хорватії тривала війна, Мірослав Туджман був одним із засновників хорватської системи національної безпеки. Сьогодні він депутат хорватського парламенту та професор Загребського університету.

В західноєвропейських столицях незалежницькі прагнення хорватів почали краще розуміти щойно тоді, коли на війні вже загинуло чимало людей і наша країна значною мірою була зруйнована

Хорватський політик Мірослав Туджман нагадує, що на початку 1990-х, коли Хорватія здобувала свою незалежність від Югославії, не всі західні політики були цим захоплені. Частина із них твердила, що процес виникнення нових держав на європейському континенті суперечить ідеї Євросоюзу. Скажімо, за цілісність Югославії виступав тодішній президент Франції Франсуа Міттеран.

«Парадоксально, – каже Мірослав Туджман, – та в західноєвропейських столицях незалежницькі прагнення хорватів почали краще розуміти щойно тоді, коли на війні вже загинуло чимало людей і наша країна значною мірою була зруйнована».

Мірослав Туджман

На початку 1992 року в сепаратистську «Республіку Сербська країна», проголошену сербами на території Хорватії, ООН ввела миротворчі війська. Наступні три роки хорвати використали для того, щоб зміцнити свою державу і створити сильну армію. Загребу не вдалося повернути самопроголошену «республіку» в склад Хорватії дипломатичним шляхом. Тому в 1995-му хорватська влада поінформувала держави Заходу, що вона розпочинає воєнну операцію проти сепаратистів.

Операція «Буря» тривала три дні

Перед «Бурею» відбулася посилена мобілізація, тож у «Бурю» Хорватія увійшла з 200-тисячною армією

Головну операцію з повернення неконтрольованої території в Загребі назвали «Бурею». Провели її стрімко і рішуче – протягом трьох днів у серпні 1995-го.

«Перед «Бурею», – розповідає Туджман, – відбулася посилена мобілізація, тож у «Бурю» Хорватія увійшла з 200-тисячною армією, причому третина війська була сконцентрована на східних кордонах Хорватії, при межі з Югославією та з Боснією і Герцеговиною у напрямку Чорногорії, тому що ми не знали як реагуватиме Белград і чи не нападе на нас».

Коли хорватська армія ввійшла на територію самопроголошеної «республіки» тамтешнє сербське населення почало масово тікати до Сербії та на боснійські території, заселені сербами. Переважна більшість із них так і не повернулася до своїх поспіхом покинутих осель. Території, де в 1991-1995 роках існувала сепаратистська «держава» дотепер залишаються найбільш економічно відсталими регіонами Хорватії.

В Хорватії під час війни постраждало 16 тисяч осіб, причому половина з них – це цивільні люди. Частина з цих людей потрапила в концтабори і зникла безвісти

Туджман каже, що після війни хорватська влада підготувала 1500 звинувачень проти осіб, які вчинили воєнні злочини. Проте, наголошує політик, згодом під тиском міжнародної спільноти Загреб відмовився від цього плану – в ім’я громадянського примирення. Під зовнішнім тиском як військові злочини було кваліфіковано тільки 25 справ.

«У політичному і стратегічному сенсі це було раціонально. Та з іншого боку, це спричинило невдоволення суспільства, яке сподівалося, що всі ці злочини будуть покарані. Не можна забувати про те, що в Хорватії під час війни постраждало 16 тисяч осіб, причому половина з них – це цивільні люди. Частина з цих людей, зокрема з окупованого міста Вуковар, потрапила в концтабори і зникла безвісти. Ми знаємо тільки те, що вони вбиті, та не знаємо, де саме», – говорить політик.

Коли насправді завершилася війна?

У 2012-му Міжнародний кримінальний трибунал із воєнних злочинів у колишній Югославії засудив двох хорватських генералів Анте Готовину та Младена Маркача до тривалих термінів тюремного ув’язнення. Судді звинуватили їх у злочинах проти сербського мирного населення під час операції «Буря». Та вже через півтора року Апеляційна палата Гаазького трибуналу повністю виправдала Готовину і Маркача. Їх випустили на волю безпосередньо із судової зали. У Загребі звільнених генералів зустріли як національних героїв.

В інформаційному сенсі війна закінчилася 5 років тому, після звільнення генералів Маркача і Готовини, командувачів операції «Буря»

Мірослав Туджман вважає, що день, коли в Гаазі оголосили виправдувальний вирок для військових, які командували операцією «Буря», став остаточним завершенням війни.

Він пояснює: «Відповідь на питання, коли закінчилася війна в Хорватії неоднозначна. В мілітарному значенні вона закінчилася у серпні 1995 року під час операції «Буря», в дипломатичному – на початку 1998-го, водночас із мирною реінтеграцією хорватського Подунав’я, тобто рештками окупованої території, але в інформаційному сенсі війна закінчилася 5 років тому, після звільнення генералів Маркача і Готовини, командувачів операції «Буря». Власне тоді, коли з них зняли звинувачення, зникла й напруженість в інформаційному просторі навколо участі Хорватії у цій війні».

Щоб зрозуміти президента Туджмана, треба пам’ятати, що він був істориком, який вивчав історію міжнаціональних відносин. Провідна думка його розуміння історії – світ постійно інтегрується, та національно індивідуалізується

Мірослав Туджман не хоче оцінювати президентську діяльність свого батька. Каже, що важливіше те, як Франя Туджмана оцінило хорватське суспільство. А воно, мовляв, ставиться до діяльності Туджмана-старшого переважно позитивно. Про це свідчить хоча б той факт, що головний аеропорт країни названо іменем Франя Туджмана. Хорватський політик переконаний, що його батько добре розумів тенденції розвитку світу, бо був досвідченим істориком.

«Щоб зрозуміти президента Туджмана, треба пам’ятати про те, що він був істориком, який десятиліттями вивчав історію міжнаціональних відносин. Провідна думка його розуміння історії – світ постійно інтегрується, та національно індивідуалізується», – зазначив син першого президента Хорватії.

Аеропорт імені Франя Туджмана. Загреб, березень 2017 року

Не всі рани війни можна загоїти

Офіційний Белград ніколи не визнав своєї частини відповідальності за війну на території Хорватії

Туджман каже, що з плином часу пристрасті, які в перші роки після війни палахкотіли між сербами та хорватами, потрохи вщухають. Утім, визнає політик, є рани війни, які не загоюються. Особливо, якщо йдеться про сім’ї, де когось вбили чи покалічили. Крім цього, є й інші результати війни, які дошкуляють цілій країні.

«Ми дотепер відчуваємо, що Хорватія втратила тоді динаміку свого економічного розвитку. Натомість розвиток стосунків із Сербією блокує та обставина, що офіційний Белград ніколи не визнав своєї частини відповідальності за війну на території Хорватії. Війна не велася на території Сербії, вона була в Хорватії. Можливо, колись між нами будуть добрі відносини, та рівень щирості, довіри і пошани зросте тільки тоді, коли Сербія визнає свою відповідальність за те, що вона реалізувала політику, яка не зробила нічого доброго ні їй, ні Хорватії», – зазначив політик.

В цілому, каже Мірослав Туджман, хорватські серби, які на початку 1990-х створили сепаратистську «республіку», зазнали великого програшу. Після того, як Хорватія проголосила незалежність, у них було набагато більше прав, ніж вони отримали після війни.

Юрій Савицький
https://www.radiosvoboda.org/a/28538589.html


 

Добавьте новый комментарий