Внимание! В меню нашего интернет-портала появилась опция «Сетевизор». Если вы нажмете на эту кнопку, сможете смотреть в режиме онлайн программы четырех телеканалов – «NewsOne», «112-ый», «24», «ZIK». Не упускайте эту возможность!

Не смейте забывать о войне!

Не смейте забывать о войне!

Нет, украинское общество не просто расслоено, а расколото драматически и, не дай Бог, бесповоротно.  И дело тут не в разном понимании национальных приоритетов, не в этнических различиях, не в  языковой принадлежности, не во всем том, что политиканы, руководствующиеся тошнотворным принципом «разделяй и властвуй», пытаются нам, подсунуть всякий раз, когда мы начинаем задавать верхам неудобные вопросы – о тарифах, пенсиях, прожиточном минимуме, их безумной коррумпированности и нашей зияющей нищете.

Демаркационная линия, разделяющая две параллельные реальности – Украины как арены подковёрных игрищ Банковой, обманувшей Майдан; олигархов, жирующих на наших несчастьях, и электората, блуждающего в трех соснах, и Украины, ввергнутой в пожар самой что ни на есть настоящей, кровопролитной войны; державы, чей бескомпромиссный, бесстрашный народ истово, как молятся подлинно верующие люди, сражается за свободу и независимость.

Страшно даже подумать, что может случиться, если фронтовики, забывшие что такое страх; солдаты, на чьих глазах уходили в небытие их боевые товарищи, устанут считать потери и повернут свои порядки на Киев, чтобы спросить у тех, кто ведет себя так, будто и на Донбассе все еще длится безмятежная, мирная жизнь с ее переполненными прилавками, дискотеками, ресторанами, саунами и пляжами,  --  спросить есть ли пределы бесстыдству?

Сегодня я открыл сайт «Народный герой Украины», прочел несколько материалов и, честно говоря, просто оцепенел.   Уверен, если кто-нибудь из вас помнит интонации журналистики времен второй мировой (нашей Великой Отечественной), он, повторив мой незатейливый эксперимент,  вынужден будет собрать в кулак всю свою волю, чтобы не расплакаться, чтобы подавить прилив ненависти к тем, кто только день назад устроил в центре Киева «безвизобесие», ничем не отличающееся по степени фарисейства и лицемерия от «победобесия» Кремля.

Объяснюсь. Вам ведь, наверняка, известно, что это за  награда такая – негосударственный знак отличия «Народный герой Украины». Зная, сколько всякой швали -- коррупционеров, сепаратистов, презирающих народ и свою отчизну нуворишей -- получило уже из рук наших бессовестных президентов звание Герой Украины, честный, наделенный от природы чувством собственного достоинства волонтер и коллекционер Андрей Боечко придумал негосударственную, народную награду, по статусу своему не только не уступающую, а, напротив, даже опережающую официальную, и назвал ее «Народный герой Украины». А ювелир Дмитрий Щербаков исполнил знак, согласно всем канонам создания орденов. Дизайнерское его решение основано на очертаниях классического трезубца. Награда была выполнена из серебра 925 пробы в двух модификациях: с красно-черной лентой --  для воинов и  желто-голубой – для медиков и волонтеров. Серебро на изготовление этого  замечательного знака собирали в шестнадцати странах мира. Не ошибусь, если скажу, что звание Народный Герой Украины, которое присуждается без участия государственной бюрократии и чиновничества, по праву считается высокой наградой, не уступающей по своей значимости классическим боевым орденам.

Так вот, на сайте, куда я зашел, публикуются небольшие статьи о кавалерах орденов «Народный Герой Украины», многих из которых уже нет в живых. И знаете, эти тексты, бесхитростные, простые, сводящиеся порой к простому перечислению фактов; чуть, по вполне понятной причине, сентиментальные, иногда горькие, иногда наивно-восторженные, открывают перед нами первую, самую важную нашу реальность,  благодаря которой мы еще существуем как суверенная страна.

И сразу возникает вопрос: почему мы для того, чтобы узнать об этих прекрасных людях, услышать правду о них, увидеть их ясные и чистые лица, должны рыться в интернете, а всякая шелупонь не слазит с лаковых обложек журналов, ведет идиотские диалоги  в программе «Світське життя» с прямолинейной, как столб, увенчанной  очередным «аистовым гнездом» нелепой шляпки, невозмутимой и язвительной Катей Осадчей? Почему информация о живых и мертвых наших защитниках, закрывающих собою от смертоносного железа и этих «гламурных подонков» из светской «тусни»; статьи о них с громадными фотографиями, сделанными лучшими нашими мастерами, не расклеены повсюду, по всем градам и весям нашей страны? Почему о них помнят и знают только боевые товарищи, семьи, да персонал военных госпиталей, где этих ребят вытаскивают с того света? Ведь это подло, несправедливо, гнусно!

Может быть, именно потому, что они остаются в той, скрытой от глаз фронтовой реальности, над ними так издеваются наши законники, вся эта вора крючкотворов, гореть бы им в аду, которые придумали тысячи трюков, благодаря которым воины АТО им. Порошенко не могут легко и просто получить свидетельство участника боевых действий, положенные им по закону льготы, землю, деньги и так далее? Так не пора ли, если уж никак не хотим называть войну войной, убрать все препятствия на дороге к реабилитации раненых, к признанию их действительных заслуг; заставить общество, занятое дурацкой борьбой с какой-нибудь Лободой, поклониться своим героям.

Давайте сделаем первый шаг. И начнем сегодня с имен одного связиста и двух медиков, чьи портреты могли бы заслуженно висеть в любом доме в красном углу, рядом с ликами святых.

«Когда вырасту, стану солдатом, как мама»

Тима Носков

Екатерине Носковой, служившей связистом в 17-м батальоне 57-й бригады, присвоено звание «Народный герой Украины» посмертно. Орден за погибшую маму был вручен ее пятилетнему сыну Тимофею.

Катя погибла 16 августа 2015-го года под оккупированной Горловкой. Ее сыну тогда было три года. По совету психологов бабушка, Катина мама, сказала малышу, что его мама теперь на звездочке. Очень часто теперь, выходя на порог дома в Знамянке, мальчик поднимает голову в небо и говорит: «Я вижу маму!» Совсем недавно он сам понял, что мама умерла. На кладбище, на могиле Кати, ребенок произносит: «Когда я вырасту, тоже стану солдатом». Нина Ивановна, бабушка, на это отвечает: «Сыночек, война уже тогда закончится, не надо будет тебе воевать». «Я все равно буду солдатом», – уверен Тимофей.

Оккупированная Горловка

– Сначала призвали в армию отца Тимы, Катиного мужа Любомира, – говорит Нина Ивановна. – Он ушел 1 февраля 2015-го года, а 18-го – и дочь. Катя так объяснила мне свое решение идти воевать: «Я не могу сидеть и ждать, пока постучат в наше окно и заставят меня борщ врагам варить». А после визита в военкомат пришла вся взъерошенная: «Мама! Я там видела тридцатилетнего мужика, который держал маму за руку и повторял: «Я не хочу идти на войну»! И он же такой не один. На кого тогда надеяться?» Дочка просила меня: «Ты должна поддержать мой выбор». А как же Тимоша? Он же маленький? – спрашивала ее я. «Он вырастет и поймет меня!» – отвечала Катя. Разве я могла ее удержать?

За две недели до гибели Катя была дома. Уезжая, неожиданно сказала мне: «Прости за все обиды. Если со мной что-то случится, пусть Тима остается с тобой»... Зять, отслужив год, полгода побыл дома и снова ушел в армию – подписал контракт на три года. Он звонит каждый день, мы постоянно с ним говорим, он заботится о Тимоше по мере сил. Научил его защищать себя в детском саду. Когда внуку было полтора года, его все обижали. Папа научил его давать сдачу. И сейчас только попробуй Тимошу ударить! Служил в армии и мой старший внук – сын старшей Катиной сестры...

На новой позиции Катя попала под обстрел. И без раздумий рванула вытаскивать из-под разрывов раненых. Оказала помощь и вынесла в безопасное место троих бойцов. И снова побежала туда, где оставались пострадавшие побратимы. Не добежала...

– Нам жизни не хватит вымолить прощение у родителей и детей погибших за то, что не уберегли их, – говорит командир 17-го батальона 57-й бригады Александр Щербина.

За свой поступок Катя Носкова была удостоена негосударственной награды «Народный герой Украины». На церемонию награждения, которая прошла 9 июня в Кропивницком, Нина Ивановна привезла и Тимофея. Прямо на сцене вручавший ордена Владимир Голоднюк, потерявший сына в феврале 2014-го года на улице Институтской в Киеве, опустился перед малышом на колено и приколол награду мамы к вышиванке ее сына.

Виолетта Киртока

 

Війсково-польове життя Тетяни Іваненко

Т. Іваненко

Коли Кутейникове залишали українські підрозділи, медики виходили останніми. Перебувати там було вже вкрай небезпечно – будь-якої миті можна було потрапити до полону. Старша медична сестра Тетяна Іваненко та її напарниця тільки-но сіли до автівки, як хтось стукнув по дверцятах та крикнув: «Дівчата, допоможіть, врятуйте, будь ласка!» Це був медик з бригади, яка дислокувалася поруч. Вийти з машини означало наразитися на смертельну небезпеку. Але вони не вагалися

Лише, перезирнувшись, взяли гранати, бо вирішили – для них полону не буде, і побігли до пораненого. Тетяна на секунду заціпеніла – переламані руки та ноги, тіло повністю прошите уламками… Та вже за мить медсестри взялися за неймовірне – порятунок людини, в якої вже немає ані пульсу, ані тиску. Реальність перейшла в іншу площину і лише далеким відлунням доносився чийсь крик: «Федю, Федю, живи!». Над ними свистіли кулі – почалися обстріли, та жінки цього не помічали – вони рятували життя хлопцеві й понад усе хотіли, щоб він жив. І доля змилостивилася. Його вдало транспортували до одеського військового шпиталю, в якому служила і Тетяна. Повернувшись із зони АТО, вона випадково побачила врятованого. Жінка стояла над бійцем, з її очей лилися сльози, а він навіть не зрозумів, що це вона – його ангел-рятівник.

Тетяна – непересічна особистість, надзвичайна людина, дружбу з якою багато хто цінує. А батьки врятованих бійців знають: якби не вона, їхні діти не вижили б. Так, одного разу, побачивши її фото в Інтернеті, мати 25-річного Андрія написала: «Вона також врятувала мого сина в 2014 році». Прочитавши це, Тетяна не могла стримати сліз: «Почуттів, що переповнюють серце, коли читаєш такі рядки, жодними словами не передати».

Життя інколи вносить свої, ніким непередбачувані, корективи в людські долі. Нова точка відліку розпочалася для старшого сержанта Тетяни Іваненко саме влітку 2014 року. Тоді вона, молода медсестра одеського військового шпиталю, яка ще тільки-но здобувала вищу медичну освіту, не знаючи що чекає її попереду, погодилася їхати не просто в зону АТО, а в самісіньке пекло на передовій.

Це була її вже третя ротація в зону протистояння за п’ять перших місяців неоголошеної війни. З кожним разом напруга зростала, і все більше відчувалося наближення чогось загрозливого та моторошного. Військові медики знали, що невдовзі доведеться працювати, як то кажуть, до повного виснаження. Та вони не думали про наслідки для самих себе, а лише про тих, кому доведеться собою затуляти рідну землю від ворога. Тож коли в Любимівці командувач 8-го армійського корпусу вишикував особовий склад, до якого була придана і група військових медиків із Одеси, сказав: «Хто не хоче, не може їхати на передову – зробіть крок уперед. Нікого туди проти волі не відправлятиму», Тетяна Іваненко зі своєю командою залишилася стояти в строю. Вони вже тоді вирішили: «Разом приїхали, тож і повертатимемося тільки разом». Тоді, на початку липня, розпочалися запеклі бої, були перші жертви. Військові мали їхати в Донецьку область. Та куди саме, ніхто не знав.

У медсестри не було жодних вагань – знала, що зможе, витримає, встоїть. Відразу почали приготування, вночі вирушила перша колона, а з нею і військовий хірург Федір Богачик. Невдовзі з другою колоною виїхала і Тетяна з рештою медиків – хірургом Михайлом Кошековим та операційною медсестрою Оленою Гончаровою.

– Як тільки заїхали в Донецьку область, відразу почули постріли. Дорогою зупинилися в місці дислокації одного з українських підрозділів, щоб дозаправити техніку, і за годину – знову в путь. Прибули у визначений район наступної ночі. Ліс, темно, зв’язку немає, умов ніяких. Переживали за Федора Богачика, бо не знали, де він, що з ним, – говорить Тетяна.

У першу ніч на передовій війна дала про себе знати спалахами залпів у небі та безперервною канонадою. Тільки під ранок страх почав розсіюватися: неподалік виднілося якесь село, а блакитне небо вже не розсікали снаряди. Та й зраділи, коли побачили Федора. Він знайшов своїх, тільки-но розвиднілося. Відразу хазяйновитим поглядом обвів галявину і визначив, де стоятиме автоперев’язочна і де розміщуватимуться медики. Всі взялися до роботи: жінки ні в чому не поступалися чоловікам – не хотіли бути для них тягарем. Щосили копали окопи, пиляли дерева, допомагали будувати бліндажі.

– Було тяжко, але, стиснувши зуби, робили все, бо відчули – від цього залежать наші життя, – згадує Тетяна.

Першими пораненими були ті воїни, які виходили на бойові завдання до кордону з РФ та несли службу на блокпостах. Тетяна каже, що паніки не було. Просто мобілізувалась і виконувала свою роботу. Тоді вона не знала, що всі жахіття війни ще попереду. 21 серпня 2014 року запам’яталося їй на все життя. О 4-й ранку базовий табір, в якому було близько тисячі осіб, ворог обстріляв з «Ураганів». Бійці хоч і звикли до бойової обстановки, але такого масованого обстрілу місця постійної дислокації не очікували. Тетяна каже, що саме тоді стало реально страшно, а першою промайнула думка: тільки б вижити.

Кутейниково

Коли вщухла стрілянина і можна було вийти з укриття, медики кинулися на допомогу. Від побаченого можна було знепритомніти: розпечена земля всіяна тілами вбитих та поранених. Розділившись на дві групи, медперсонал почав роботу від бліндажа до бліндажа. Спочатку рятували тяжкопоранених, зупиняли кровотечу і стабілізували стан бійців, щоб можна було їх переправити до лікарні. Адже оперувати в польових умовах не було можливості. А кожна втрачена хвилина могла вартувати комусь життя.

– У ті моменти стільки адреналіну викидалося в кров, що думок взагалі не було. Все робили швидко, на автоматі, – згадує Тетяна перебіг тих подій.

Спрацьовували холодний, тверезий розум і шалена відповідальність за кожного. Тетяна не здавалася навіть тоді, коли доля вже зробила свій страшний вибір. Так, до останнього боролася за життя одного з бійців, хоча розуміла, що з таким пораненням йому не вижити:

– Він був перший, хто помер у мене на руках. Я його тримаю, а в нього немає півголови. Навіть досі не можу сказати, що тоді відчувала.

Того жахливого дня старшому сержанту медичної служби Тетяні Іваненко вдалося вижити. Серед вибухів боєприпасів, під кулями, що свистіли над головою, вона відбулася травмою коліна, щоправда, серйозною. Та тоді на своє ушкодження навіть не звернула уваги, не помічала болю у розтрощеному коліні, продовжуючи рятувати життя поранених.

Тетяна зі своєю командою залишали місце обстрілу останніми. Вона відчула біль в ушкодженій нозі і жахливий стан після двох контузій, лише в машині. Та приводу себе жаліти не давала, як і волю власним почуттям. Напевне, тоді їх і не було. Просто хотілося тиші і відпочинку.

Гранітне

І в Кутейниковому, і в Гранітному український підрозділ накривали вогнем із «Градів» і мінометів 24 години на добу. До українських лікарів привозили і тяжкопоранених з Савур-Могили. Про повноцінний сон годі було й мріяти. КАМАЗами, БТРами, УАЗами – всім, чим могли, доправлявли бійців до рятівників. У Гранітному містився вертолітний майданчик, тож перед відправкою медсестри та лікарі мали стабілізувати стан людей, щоб доправити їх у лікарні та госпіталі. Одного разу рацією пролунало: «Веземо тяжкопоранених з Савур-Могили».

Дві медсестри кинулися їх рятувати. Тетяна почала надавати допомогу бійцю на ношах, у якого були ушкоджені рука і нога. А Олена побігла до машини. І звідти крикнула подрузі: «Таню, йди швидко сюди!».

Від побаченого Тетяна заціпеніла: її давній друг полковник Петро Потєхін, який ще кілька днів тому обіцяв зайти в гості, лежав із перебитими ногами, ушкодженими рукою, грудною кліткою та головою, не впізнаючи нікого. Тетяна робила все, що було в її силах, а щойно гвинтокрил із пораненими піднявся в небо, вона схопила телефон і промовила: «Хлопці, зараз до вас у мобільний шпиталь привезуть полковника у критичному стані. Врятуйте його, благаю!»

На війні все інакше. Загострюється почуття відповідальності, починаєш цінувати те, на що можеш не звернути уваги в мирному житті, а особливо там цінується дружба. Тетяна дбала про кожного бійця. Вона з Оленою Гончаровою знаходили для хлопців слова підтримки, допомагали, чим тільки могли. Так, допомогли і молодому офіцерові Євгену Мандажі, в якого була жахлива алергія на бджолині укуси. Він був дуже вдячний медсестрам за лікування, тож тільки-но випадала нагода, забігав навідати. Одного разу звернувся до дівчат із дивним проханням: «Будь ласка, дайте мені біле простирадло». Вони запитали навіщо. Розвідник відповів:

– Наші потрапили у полон. Я йду на переговори. Тримайте за мене кулаки.

– Коли ми дізналися, що і його захопили в полон, були шоковані, не знали, що робити. Молилися за нього і вдень і вночі, – згадує Тетяна Іваненко. – А коли я повернулася до Одеси, в Інтернеті побачила список визволених з полону, серед яких був і Мандажі Євген, сльози радості так і полилися рікою.

У молодого військового медика залишилося багато спогадів про перебування в районі АТО. Тетяна щиро пишається своїми досягненнями. Вона каже, що врятувавши життя іншому, починаєш розуміти: ти зробив щось неймовірне, надможливе. Проте виділити щось одне жінка не береться, адже за кожним епізодом чиєсь життя, чиєсь майбутнє. Багато бійців завдячують Тетяні Іваненко порятунком і пишуть у соцмережах: «Дякую тобі», «Дякую за моє врятоване життя». Вона зробила свій вибір ще у шкільні роки. І якби була можливість повернути час, то знову б проти волі батьків вступила б в Ізмаїльське медичне училище, підписала б військовий контракт, а потім стала слухачем Української військово-медичної академії, щоб отримати звання офіцера і досягти вже інших професійних висот.

2 марта в Мариуполе, Татьяна была награждена Орденом «Народный Герой Украины».

Галина Жолтікова

Яна Зинкевич стала мамой!!!

Я.Зинкевич

Создательница медицинской службы «Госпитальеры» Яна Зинкевич сегодня родила дочь. Об этом написала у себя на странице в «Фейсбуке» известная волонтер, Народный Герой Украины Валентина Олефиренко.

«Слава Господу і нашими молитвами найприємніша новина сьогодні: у Яни Зінкевич народилася донечка - вага 3кг і 48 см щастя. Вітаю батьків і в першу чергу вклоняюся Яночці... Мем, щаслива... Дівчатка народжуються до миру...», - цитирует Цензор.НЕТ сообщение Олефиренко.

Яне Зинкевич сделали кесарево сечение в больнице имени Мечникова в Днепре, где ее выхаживали после страшной автомобильной аварии, в которую она попала 4 декабря прошлого года, в результате чего у Яны пострадал позвоночник. Здесь она проходила реабилитацию, здесь следили за ее беременностью. Новость о том, что Яна ждет ребенка, стала сенсацией, ведь произошло это уже после того, как спасшая на передовой не одну жизнь волонтер оказалась в инвалидной коляске. Но чудеса все же случаются.

На время беременности Яне запретили заниматься физическими упражнениями, поэтому процесс реабилитации на время затормозился. «Я поделилась своей радостью для того, чтобы девушки и женщины верили в себя, - объяснила Яна Зинкевич на пресс-конференции в мае. - Даже с очень тяжелыми травмами позвоночника можно забеременеть. Я верила в это и сейчас счастлива!»

Отец ребенка - помощник Яны по медицинской службе «Госпитальеры», волонтер Максим Кораблев. Пара расписалась 27 мая в Днепре. Он предложил назвать дочку Богданой. «Малышка послана нам Богом, поэтому имя выбрано очень удачно, - говорит Яна. - Главное, чтобы девочка родилась здоровой».

Сегодня в больнице рядом с Яной находится и ее мама, и Максим, и Валентина Олефиренко, которые первыми увидели малышку. Все они счастливы.

 

             

Добавьте новый комментарий